за пана — ј батогом поганьаје… поки не вшкварне так, шчо реви на всьу улицьу…
Палкиј, јак порох, сміливиј, јак голодниј вовк, — він усіх побивав, над усім верховодив… А насміјатисьа над ким, украсти, одньати шчо, — јому дај! Генеральша ніколи не јіла овошчеј з свого молодого садка; він усе пообносить, усе викраде, не дивльачись, ні на собак, ні на сторожів. Раз јого застукали на јаблуні. Шчо ж — він зльакавсьа? Сторожі до јого, а він јак почав на них штурльати јаблуками, — так ті назад… Тоді він скочив на земльу; јак вітер, помчавсьа садком; јак собака, перескакував через тини — ј скривсьа в чисте поле…
Јак же дішов до літ, та вбравсьа в силу, — біда з ним, та ј годі: Високого зросту, станкиј, бравиј, широкоплечиј, јак з заліза збитиј, а до того шче ј меткиј, јак зајець, співун-реготун… Хорошиј з лицьа — повновидиј, румјанець на всьу шчоку, з чорними, веселими очима, з чорним лискучим усом, — він був першиј красень на селі… Всьа молодіж льубила Максима за јого вдачу, за веселиј, безбојазниј норов, — усі јому корилисьа… Хто напереді ставник несе, јак ідуть весноју свьатити парубоцьку криницьу? Максим несе. — Хто на Гудзевіј улиці отаманује, улицеју водить? — Не кому, јак не Максимові… Кому насміјатись над ким? — У Максима јазик, јак гостра бритва… Хто заніс Луценкови ворота ј почепив на самім версі столітнього дуба? Хто в Тхорихи-вдови вимазав дьогтем ворота?… Не хто, — јак не Максим… Чијіх рук не втекла Хоменкова дочка Хвеська?… Не втекла Максимових рук! — Хто пустив погану славу на багатирку Шрамченкову дочку? У кого ж јазик довшиј, јак не в Максима! Сам устрьане, зведе дівчину, — сам потім першиј і насміхајетьсьа… Не одна јіх і не дві наробило стида-сорому батькові ј матері: не одну матір, не одного батька, на донинім весільлі, в хомутах через село водили… Не одна ј не дві матірки плакало на Махамеда, јак јого прозвали старі
