„Хто б це?“ подумав він, — та ј пішов на голос.
Не встиг ступить десьати ступнів, јак пісньа стихла — тільки одна луна јіјі бреніла шче над головоју у јого. Шче ступінь, шче… зашелестіло жито, заколихалосьа, не мов у јому шчось борсалось, билось… Шче хвилина — і з жита заманьачила дівоча постать… Парубок став. Дівчина, јак перепелка, зньалась — і помчалась вподовш ниви. Низенька, чорньава, заквічана польовими квітками, вона ј трохи не схожа була на сельанок, часто запечених соньцем, високих, иноді дуже неповоротніх дівчат. Маленька, кругленька, швидка ј жвава, одьагнена в зелене убраньньа, між високим зеленим житом, — вона здаваласьа русалкоју…
Парубок спершу, мабудь таки, чи ј не приньав јіјі за ту польову царівну, бо стојав, јак укопаниј, розтьагши ј без того довгобразе лице, широко роскривши здивовані очі…
Дівчина одбігла трохи, і собі стала. Озернулась; гльанула на јого веселими очима; усміхнулась свіжим, молодим личком. Тут јіјі крашче розгльадів парубок. — Чорне кучерьаве волосьсьа, заквічане польовими квітками, чудовно вилосьа коло білого чола; тоненькі пасма того чорного, аж полискуваного, хмельу спадали на біле, румјане личко, јак јаблучко наливчате; очі оксамитові, чорні, — здајетьсьа, сам огонь говорив ними… Дві чорні брови, мов дві чорні пјавки, повпивалисьа над очима, злегенька прикритими довгими густими віјами. Сама — невеличка, метка ј жвава, з веселоју на виду усмішкоју, вона так і вабила до себе. Зелена бајова керсетка, з червоними мушками; червона в букетах спідницьа; на шијі дорогі каралі, хрести, золоті дукати — усе гарно пристало до хорошојі дівоцькојі вроди.
Вона стојала навпроти парубка, јак намальована, — наче манила јого својеју дивноју красоју. Не спускајучи з очеј, він підходив до нејі.
— Чого ти тут ходиш? — обізвалась вона перша.
