Погнали некрут з рідного крају аж у московшчину. Гнали јіх цілоју јурбоју. І јакиј же невеселиј здавсьа јім тој довгиј перегін! Шчо б хоч трохи скоротати час, вони то казки казали, то різні пригоди з житьтьа пригадували, то про давні бојі переказували, сподівајучись незабаром собі стрітись у чистому полі з ворожоју силоју… Максимові спали на думку дідови приповісти; він подільавсьа ними з товариством, а в самого аж душа закипала…
— Ој, та ј знатимуть же мене вражі вороги! думав він сам собі, качајучись у ночі на долівці коло својіх товаришів, котрі, виморившись, мертвим сном спали. І виплітали јого думки в темніј темрьаві страшну картину січі… Гук, крик, біј; дим застилаје все поле — аж очі ріже, огонь, јак з пекла, то з того, то з друтого боку; брьажчать шаблі; гуркајуть гармати; пальать гаківниці; брьазкајуть спіси; тупотьать коні… Татарва мчитьсьа, јак скажена… „Ага? ворожі татарьуги!“ кричить він у слід јім — і пускајетьсьа на вздогін својім баским, бистроногим вороньком… Шабльа заблишчала — голова татарська покотиласьа; кінь настоптав копитом — голова луснула, јак стиглиј кавун… У Максима аж дух у грудіх сперло. — Господи! коли б швидче!…
На ранок уставши, знову јіх гнали. І знову вони јшли, то пісень співајучи, то задивльајучись на несвідомі місцьа, котрі приходилось переходити. Багато вони тих міст уже поминули, а шче більше, — кажуть, — на переді зосталосьа!
