Је такі льуде, шчо најважчу тугу виливајуть сміхом, жартами. Про них завжде кажуть, шчо вони ніколи горьа не знајуть; зовуть јіх за те — шчасливими. Отаким шчасливим і Максим удавсьа.
Ранком вивели јіх з казарми на двір; розставили лавами: вишчиј з вишчим, нижчиј з нижчим… Знову јіх обдивльалисьа, розставльали, переставльали, јак було треба, наказујучи, шчо б не забували хто більа кого стојіть. Попорьадкувавши, одпустили јіх передихнути, бо завтра вже на ученьньа.
Замість передишки, некрути одпрохалисьа в старших москалів — город подивитисьа. Ті одпустили. Проблукали наші новобранці цілісенькиј день по городу; набродилисьа ј надивилисьа до утоми, — так шчо, вернувшись, зараз же польагали спати, та ј поснули, јак побиті. Нові дива, котрі вони бачили в городі, прогнали вчорашньу думку про домівку.
Тільки шчо стало на світ благословитисьа, затуркотів барабан. Підньаласьа шатанина. Кожен схопльувавсьа з постелі; на швидку вмивавсьа; натьагав одежинку ј виходив на широке дворишче — зараз же за казармоју. На „плацу“ розставили јіх невеличкими купками, приставили до кожнојі по старшому, — та ј давај учити: јак ходити, стојати, јак руки держати, коли ј шчо казати. Неслухньаних били; а все таки вчили: учили, шчо б бити; били, шчо б учити… Так день у день, день у день… „І на шчо це воно? кому вона здаласьа оцьа муштра?… дльа чого?…“ думали вони, вертајучись з ученьньа. Здаваласьа вона јім гірше каторжнојі роботи.
Одже Максимові було все це за играшку. Скоро він вивчивсьа добре „носки“ витьагувати, марширувати, стрибати, по московськіј викрикувати… Так мов стариј москаль! Старі москалі дивувалисьа јого дотепности, та вихвальували перед молодчими некрутами.
Трохи згодом, напјали на јого мундирь, муниціју — ранець, каску, притупеју, — дали шенельу ј ружжину.
