— јак на те — була в ночі перевірка. Не долічилисьа шчось пјати чи шчо. Виходьать ранком на двір, — аж вони рачкујуть по дворишчу. Забрали јіх, позаперали в темну. Сумујуть вони.
— Не сумујте, братцьа! — утішаје Максим. Сім бід — один одвіт! Ја вас визвольу.
— Јак же ти нас визволиш?
— А так: кажіть, шчо ја напојів.
— Ну, то шчо?
— Ну, то ј нічого. Там уже моје діло...
Коли це — кличуть јіх до ротного. Ротниј так і накинувсьа на них звіром. Стојать москалі, та одно твердьать: „винуваті!“ „винуваті!“ А Максим стојав-стојав, слухав-слухав, та ј виступив у перед. Јого ротниј уподобав за јого моторність.
— Ја, каже він, усьому виноју, ваше б—родіје! Ја јіх напојів... От, уже скільки тут, а не зібравсьа подьакувати јім за науку. А це — вибрав нічку, та ј то не гаразд. Бијте мене, ваше б—родіје, скільки хочете: ја всьому виноју... Не наказујте тільки мојіх товаришів, учителів!
Це ротному сподобалось. Помньакшав зразу, шче пополајав, побатькував трохи, та ј прогнав: „Нье смьеть мнье! другој раз... засьеку!“
Вијшли од ротного, сміјутьсьа; дьакујуть Максимові, шчо, коли б не він, дуже б солоно пријшлосьа...
Післьа того, Максим став душеју москалів. Моторниј, сміливиј, він скрізь давав усьому привід; оступавсьа за товаришів, коли ті де на гульанках заводили сварку; говіркиј — він завжде вибріхувавсьа перед начальством, јак де попадалось товариство... Бувши на всьому казенному, не мајучи великојі недостачі в одежі, — він не жалував нічого свого. Лучалосьа шчо небудь роздобути, — все те јшло на гурт, на товариські пропојі...