Сторінка:Хиба ревуть воли, јак јасла повні? Роман з народнього житьтьа П. Мирного та І. Білика (1880).pdf/155

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 147 —

Товаришчі душі в јому не чули. Коли лучалосьа јому јаке лихо, — вони завжде гуртом јого виручали. Чи ододбіжить бува льульку в сварці, а грошеј на нову кат-ма, — вони складалисьа по шагу там, чи по копіјці — ј купували; чи порвалосьа шчо з одежі, при біјці, до останку, — вони јому вислужену ј залежану в јакого бережливого брали ј давали... Повага ј шаноба Максимові!




Привик Максим до такого житьтьа. Ні, думав він: московшчина далеко крашча, ніж рідна сторона! Шчо там? степ та ј степ, плуги та борони та вітер по степу; а льуде — кожен сам собі... А тут, — чого душа забажала, — все је; а товариші — брати рідні: за ними, јак у бога за дверьми: — ј поможуть, і виручать... з ними крашче, ніж з батьком та матірју!“

Максим, јак там кажуть, і горенько покотив! Одно тільки јого мучило, одно здавалосьа гірше печенојі редьки, становилосьа руба в горлі. Це — житьтьа в казармі воньучіј та воньуча јіжа. Хліб тој — чорнішиј землі, з остьуками, — та шче до того, јак згадаје Максим, гльадьучи на јого, шчо він у шаплику ногами мішаниј, — то аж занудить... Капуста, — до носа не приводь; каша — з рота верне...

— За все у вас добре, хвалитьсьа раз Максим кацапам-товаришам, — одно скверно: јісти нічого!

— Підожди! одказујуть, діждемо неділі — будемо прохатись на пракармльеніје. Коли б тільки нам хвідхвебельа задобрити, а то б — усе було гаразд!

— Куди на прокормленіје? пита Максим.

— Да по міру прајтісь. А вось атишчітсьа добриј чьелаек... даст својі заплати солдатскіја дири заплатать!

Максимові стало ніјаково. Одначе він на те нічого не одказав.