уліку… А заробітчане раді такі! Думка: хоч тиждень у смак поживльатьсьа: попојідьать мньаса, а не гнилу капусту та хліб з остьуками; побудуть на волі, а не в казармі воньучіј.
— Не худо би, братци, — каже хтось, — пајті по купцам с образками.
— А што?… Право, братци, не худо! — промовили заробітчане.
Побалакали отак, порадились, зібрались, — пішли. Над вечір з півсотні рублів несуть! Рота радіје, јуртујетьсьа… Присудили зараз віддати двадцьать пјать Федосьејічу, а останьні — віддали до схову старому унтерові.
Швидко заробітчане знову пішли, а рота, сподівајучись на добру поживу, загульала. У кого зосталасьа јака копіјка про чорниј день, — тој і ту витрушував. Сложились гуртом, купили горілки; набражились, јак вачі; — співајуть, лајутьсьа, згадујуть тогорічні пригоди, својі заробітки, утрати… Горілка порозвјазувала јазики. Тој журитьсьа в голос за својіми: јак там жінка, діти? Тој росказује про зрадливу дівчину, — јак він јіј пацьорки обірвав; тој хвалитьсьа коханьньам својејі… Кожен — својім!
Сонце вже спускалосьа, јак вијшли заробітчане з города в чисте поле. Пројшли верстов з пјать… Перед ними сосновиј бір стојав, јак чорна стіна, за ними місто гвалтувало, — невгавучиј крик та гомін доносивсьа до них… Заробітчане все јшли, та јшли… Уже ј захід сонцьа став жовтіти та блідніти, ніч насовувала на земльу; јасні зорі виблискували в темному небі; мороз дужчав; дорога рипіла під ступньами…
Заробітчане јшли мовчки. Не доходьачи до лісу, почули вони жалібниј скрип полозків об мерзлу дорогу; важку ступньу кінську ј цмоканьньа льудського голосу; незабаром показалисьа ј сані, повно навантажені. Зверху сидів здоровенниј чоловік, у бороді, зодьагнениј по кацапському.
