причуда, маньачила јіјі постать метка, жвава; јому усміхалосьа јіјі личко біло-румјане, з јасними очима, з чорними бровами; усьа вона, з зеленоју керсеткоју, з червоноју спідницеју, привиджувалась јому, јак жива… „Шчо це? — думав він. — Чи справді, чи ввижајетьсьа?… І відкільа б це?.. чи не москалівна? так же, казали, у москальа дочка вмерла… гм… мов-бачцьа, на хуторах нікого такого ј немаје… Хіба Хоменкова? — так же не близькиј світ од Хоменкового хутора сьуди теліпатисьа… А видно — хутірська: на селі, окрім попівни, здајетьсьа, нікого підхожого… Оже ј не попівна: попівну ја знају — попівна не така, та ј не піде за пјать верстов од села… Чија б же це?…“
Не розвјазавшись з такоју думкоју, він вијшов на згірок — подивитись, куди пішла дівчина. Було вже пізно. Дівчини не видно, — тільки зеленіли то там, то там, обложившись польами, хутірські сади, јак роскішні квітники, а між зеленоју листвоју вишньаку, груш, слив та јаблунь, біліли чепурні хаточки. Парубок постојав на згірку; помилувавсьа красоју околиці; задививсьа на один хутір, на другиј; пригадував хазьајінів јіх; перебірав у памјаті јіх дочок, — та плутајучись в догадках, і повернув назад, — до дому.
Ішов він такоју ж тихоју ходоју, јак і сьуди, а може шче ј тихшоју, — та все думав, та думав… А в серці — почував він — прокидалось шчось невідоме, чудне: і важко мов і легко, ј сумно ј весело, ј хочетьсьа співати ј хочетьсьа плакати… Сльози не льјутьсьа, а голос рветьсьа; несподіваниј сум обнімаје голову; думка думку гонить: нігде пристати, ні за шчо зачепитисьа — так і ганьаје за маноју… А перед очима — зелена керсетка, червона спідницьа, знадниј з усмішкоју погльад, червоні, јак кармазин, уста, з котрих вигльадаје рьадок дрібних, јак перли, зубів… Аж морозом сипнуло јого по за спиноју… „Оце так!!“ промовив він у голос. „Чи не здурів бува ја, чи не збожеволів?… Дома худоба не напо-
