Шчо можна льалі, того не можна мамі. Шчо можна простому москалеві, того, — борони боже, старшому. Тепер Максимові не можна вже ні гульати, јак колись, бо начальство старших частіше бачить; — ні на „прокормленіје“ попрохатись, бо старших не пускали… Старші держали себе геть-далеко од простих москалів, шчо б ті не зазнавалисьа; докорьали јіх за всьакі провини; били, нехтували. За те јіх прості москалі ненавиділи. Не жили старші в миру ј між собоју: кожному бажалосьа вискочити перед начальством, показати себе за најкрашчого. Через це кожен на кожного клепав, наговорьував, всьак підставльав ногу другому. Не стало братерства, не стало товариства — і кожен думав тільки про себе, наровив тільки дльа себе, — аби самому добре!…
Перевернуло старшинуваньньа ј Максима. Спершу він був запишавсьа, почав гордувати нижчими себе, а најбільше — својіми земльаками; став јіх ганити, а часом і зуботичину давати, шчо б похньупиј „хахол“ держав рівніше голову; иноді по руці або по нозі тесаком увірве, шчо не так ружжом кидаје, не так носки витьагаје… Учні терпіли. Хоч у душі ј проклинали Максима, а про те слухали, — духу јого бојалисьа… На те служба!
Оже ні похвальба старших, ні покора нижчих не вдовольньали Максима. Стало јому те старшинуваньньа гірше полиньу… Ні с ким душі одвести; ні до кого по братерські забалакати; ні на чому својејі сили показати… А вона так і рветьсьа на вольу… та волі ні в чому не було!
