Наткнувсьа јакось раз Максим на граматку. Накинувсьа він на нејі, јак на свого ворога; пригорнувсьа — јак до матінки — почав учитись. Нудно ј трудно було заучувати ази та буки. Та шчо ж робити? — учив. Јак пројшов усьу азбуку, — аж повеселів: діло пішло спірніше. Він бачив, јак з літер складалисьа слова: і дивувавсьа дуже. Почав уже читати! І тут біда! Нігде не запопаде такојі книжки, шчо б до душі припала. Перечитав він псалтирь, часловець, перечитав житіје јакогось свьатого… Раз — уторопав тільки через десьате-пјате, а в друге — такі книжки јого не вдовільнили. Молода душа, гарьаче серце, викохані на живих грізних дідових переказах про Січ, про бојі, про чвари, прохали такого ж палкого живого слова, про такі самі бојі та чвари, а не чернечого смиреномудріја. Максим јого не розумів — і куди з більшоју охотоју слухав иноді побрехеньку јакого-небудь сідоусого москальа про походи з „світлішим кньазем Суворовим,“ або про давні московські виходеньки! Надокучила јому ј граматка, јак нікчемна річ. Јому хотілосьа гульати, битисьа, рубатисьа… Јак на те ж: кругом було тихо, нігде ні-шчо ні шерхне.
Шчо јого робити? Волеју-неволеју приходитьсьа миритись з својеју долеју, з таким нудним житьтьам… Максим помиривсьа… почав тільки про одного себе думати, за одного ј дльа одного себе дбати. Јак грамотниј, він усіх рівних підвертав під себе, — першим лічивсьа в начальства. А з простими москальами не добре поводивсьа: не тілько зобіжав јіх, јак другі, а также јак і всі старші, почав обрізувати та обкрајувати ті злиденні московські достачі, јакі давалисьа… А шчо б чим-небудь хоч трохи одводити душу, обзавівсьа јакојусь повіјницеју, та ј гульав иноді з неју…
Ішов 1848 рік. Заворушились Італьјанці, Французи: за ними підньались Німці… Обхопив вільнольубивиј дух Чехів, Цесарців з Льахами… Скрізь червоніла пожежа
