вольного духу… Поки ж те зарево було з далека видно, — сількось! Аж — ось палаје огонь у сусіда на саміј грьаниці… не дај боже, віхоть перекине ј на нашу сторону!… Шчо тоді?… „До збројі! до збројі!“ загукали наші… „До збројі, — боронити Цісарьа од јого бунтовливих підданих!“ Узбројіли наші ј — погнали полки за полками обороньати Австріјака од Венгра, — тушити пожежу, котра то там, то там прокидаласьа по Цісаршчині… Пішов і Максим, повів свого звода. Тут јому вперше довелось побачити бојову смерть својіми очима… Раз, серед кровавого боју, де крик, гам, дим, ріки крові, де те, шчо јшло в гору, мішалосьа з тим, шчо ховалосьа в земльу, — Максимові трохи не довелосьа своју голову зложити… Напали на јіх трьох — цілих десьать; сікли, рубали… Вони не подавалисьа… Коли це де не візьмись, — підскочило з заду три својіх… јак рубонуть Венгерців, — то один тільки втік, а девјать на капусту посікли… Подьакував Максим незнакомим москальам-товаришам, шчо виручили з видимојі смерти, та ј знову побіг рубатисьа…
А то — вдруге, вже він виручив… трьох москалів і знамено… День був палкиј — гарьачиј, а до того соньашного жару піддавали шче ј гармати свого — то з одного, то з другого боку. Наші стојали на однім згірку, а Венгри навпроти, на другім. Палили з гармат, палили, — нічого не бере! Тоді сказали нашим „батареју взьати…“ Піхота кинулась бігом… Ворог обсипав јіјі картечним грьадом — оже піхота добігла… Узьали наші батареју, та вже хотіли назад вертатисьа… Коли — зирк! гон, може за двоје, в бік счепиласьа купка, рубајетьсьа… А посеред купки, — видно, — знамено: то опускајетьсьа в низ корогва, то знову піднімајетьсьа в гору. Максим стојав з крају. Јак побачив, — та не дожидајучись приказу, јак крикне: — Звод, за мноју! — Повіјавсьа звід за Максимом. Підбігајуть з близька — аж то наші з венграми за знамено різанину справльајуть. Јак кинеть-
