сьа Максим на ворогів… Так хиба лев кидајетьсьа на охотника! Ті бачуть — не переливки, — та в ростич… А Максим тоді: „Палі!“ Москалі приложилисьа: бух! бух! бу-ух!… Один поточивсьа, два стовбула стало… Максим приціливсьа: бух! — венгерсьлиј охвицер заорав носом — і не скрикнув, і не тіпнувсьа… Ні душечки не зоставили ворогів. Тоді до својіх. Посеред кальужі свіжојі крові, лежало чоловіка з пјать; а оборонили тільки трьох, та знамено. Максим гльанув на живих — порубані, покарбовані; тоді гльанув — на мертвих… і затрусивсьа… Посеред купи лежав, објушениј кровју, тој самиј чорненькиј москаль, шчо оборонив Максима од смерти, — лежав, тіпавсьа, шче живиј… „Ој, лишечко!…“ кричав недобиток: „Ој, ратујте!… Мотре! Хівре!… Ој, ратујте… Простіть мене!…“ І захарчавши, спустив дух…
— Хто то? питаје Максим недорубків, шчо один був без уха, другиј без пальців, а в третього з плеча кров јушила.
— Знамьеносьец… хохол Хрушчов, одказав безпалько…
— Ну, пушчај јево!… Брось, Захаріч!… Паньесьом знамьа, каже безухиј.
— Паньесьом…
І всі пішли. — Повів і Максим назад свого звода. Огльанутьсьа — аж немаје јіх Федосьејіча, хвідхвебельа. Де він?… Там, мабуть, де ј другі… Сказали ротному; тој полковникові. Неможна під такиј гарьачиј час роті без хвідхвебельа бути! Кого ж јого? Хто більше зарубав, хто кидавсьа в саме пекло?… А хто ж, јак не Максим? Він і знамено одборонив. Буть Максимові хвідхвебельом! — Став він хвідхвебалем. Незабаром јому за знамено Георгіја почепили. А тут і віјна — шабаш! Вертајмосьа до-дому!
Вернулисьа.
