Більше старшинуваньньа шче дужче гнітило Максима. Тепер уже треба бути кожну годину готовим, сподіватисьа, шчо ось-ось кликнуть до ротного, або ј до полковника. Треба стерегтисьа, шчо б не чутно часом горілки…
Покинув Максим зовсім пити; розпльувавсьа з својеју дівчиноју; став тільки шче дужче про себе дбати. Воно ј добре. Тепер зручніше глибче пјатерньу запустити московські достачі: не звод јакиј там, а ціла рота на руках! З миру по нитці — голому сорочка. Максим зарубав собі на умі, шчо це мудріше правило на світі, — та ј став по јому жити. Ні шчо не проходило мимо јого рук, шчо б він не одколупнув хоч трошки на своју дольу; ні шчо не перепускалось через јого руки, шчо б він не вигадав остачі дльа себе.
Назбірав він і грошеј, і одежі… На ві-шчо? Сам не знаје, де јого подіти, куди приткнути. Хоч-би сімја, — тоді инча річ! А то — сам, јак палець… „Сімја? подумав Максим: — добре б тепер діло сімју мати: знав-би, на кого працьују, було б кому покинути… Та ј душу б можна одвести…
Часто Максим, загадајучись над својім бурлацьким житьтьам, отак думав. Одно лихо: ніјак собі пари не знајде. Кацапки јому не сподобались. Більаві, хоч иноді ј хороші, вони завжде здавалисьа Максимові не моторними, не поворотними: сказано, јак колода — ні пригорнути, ні поцілувати не зугарна! Жалував він тепер за својіми Марусьами, Горпинами, Пріськами, Мелашками — часом і геть-то чорньавими та палкими дівчатами, котрих він за-молоду так безжалісно з ума зводив…
— Прокльата сторона! думав він. Хоч-би швидче вирватись до-дому, — шчо б хоч пару најти… а то доведетьсьа тут і посивіти!
На јого втіху, пара себе довго не заставила ждати.
На самому крајі того самого городу, де вони жили ка-
