Піп, волосні так жалкујуть: — Не кидајте нас, Максим Іванович, — не сиротіть наших Пісок!
— Там мені, одказује, буде крашче, вільніше… Тут на селі багато заздрих! Ніхто не пројде поуз дворипшче, шчо б не позавидував…
На хуторі зараз же на перше літо двинув будинок, мов панські хороми, а не мужича або москалева хата. На друге літо — обзавівсьа тројаном конеј; вибудував станьу, коморі рублені; обплівсьа височезноју густоју лісоју з острішком і з такими, јак по трахтирах, воротами. Коли чутка, — буцім хоче постојалиј одкрити…
Пісчане зовсім роти пороззівльали. Одні догадувались, шчо Максим, видно, в службі грошеј заслужив; другі казали, шчо, мабуть, чи не в Туреччині де пожививсьа, — може, уклав јакого багатого, та собі гроші забрав; а треті мовили, шчо за жінкоју взьав.
Оже ніхто ні знав, ні бачив, јак Максим жив на хуторі. Јак виселивсьа з Пісок, то ні до јого ніхто, ні він ні до кого: так мов умер! Јак би не доводилось пісчанам бачити јого по јармарках, то певно ніхто б не знав, чи је він на світі, чи вже не маје… А то з јармарків було привозьать новину про Максима: вибудував, мов, оте ј те, а намірьајетьсьа — кажуть — будувати шче ј те! Отак переказували льуде те, шчо чули, а сами, на својі очі, ніхто не бачив… Знали тільки, шчо в јого все було на запорі — позапіране, позамикане…
— Москаль хвортецьу собі вибудував! сміјутьсьа иноді пісчане.
