Чіпка шче раз гльанув на десьатника; подумав трохи, — та тоді вже запитав:
— Чого?
— Не знају, — одказав десьатник. — Кличуть... јакијсь чоловік пријшов з Дону...
— Шчо за чоловік?... На ві-шчо ја јому здавсьа?...
— Не скажу, — одмовив десьатник. — Пријшов, шчось побалакав з писарем, — мене оце ј послано...
— Добре... пријду, — одказав Чіпка.
Десьатник повернувсьа — ј пішов повагом подовш улиці.
Не пішов, а побіг Чіпка в волость; не зајшов і в хату, не сказав нічого ј матері.
Не забаром післьа того, вернувсьа до дому, — та прьамісенько в хату. На тој час Мотрьа поралась коло печі.
— Отак, мамо!... обізвавсьа він.
— А шчо, сину? — питаје, не обертајучись, Мотрьа, не помітивши ні жальу в голосі, ні смутку на лиці.
— Приплентавсьа јакијсь приблуда... Каже: Луценків небіж... Хоче нашу земльу одбирати...
Мотрьа митьтьу обернуласьа, гльанула на Чіпку, — та ј отетеріла... Хоч вона ј дивиласьа, та нічого не бачила, ні розуміла.
— Каже: не оддаси, — буду позивати...
Мотрьа поблідла — ј ледве вимовила: — Јакиј небіж... звідкільа?...
— Кажу ж: з Дону! — одмовив Чіпка.
— З Дону?! јакось бојазко запитала Мотрьа, — та ј опустилась на лаву...
Одно невеличке слівце „Дін,“ јак молотком, ударило јіјі в голову. Памјать у нејі зразу прокинулась — і нагадала, шчо вже раз пријшла була по нејі лиха година з Дону, котра перевернула все јіјі житьтьа, та ј кинула бідувати на старість... „Чи не нова, бува, пријшла знову з того Дону?“ думала Мотрьа, гльадьучи
