на сина, — хоч нічого ј не бачила, бо в вічьчьу в нејі почорніло, затуманилось...
Чіпка подививсь на смутну, перельакану, матір — ј оханувсьа... Він бачив, шчо јого звістка впала громом на стару материну голову.
— Не журітьсьа, мамо!... не льакајтесь! — став він заспокојувать матір. Хај позиваје... Нам громада присудила земльу... Бајдуже! Ніхто тепер не вирве з мојіх рук...
— А клопоти ... а тьаганина... проказала Мотрьа задумујучись.
— Сількись... А землі не дам! Зубами держатиму, — не пушчу!
— Оступајсь, сину, за своје добро... У нас же тільки ј багаства, шчо земльа та... Скільки ја попоходила, скільки ја попоносила, поки тоді оддали!... згадувала Мотрьа, јак вона добувала ту земльу.
— Кажу: не журітьсьа! — одказав Чіпка, ј пішов з хати на тік молотити.
Мотрьа посиділа шче трохи на лаві; шче перекинула в својіј голові одну думку за другоју... може б шче сиділа ти думала, јак би не засичав окріп у печі, сбігајучи кльучем на черінь... Тоді Мотрьа встала, сунула окріп — і знову стала поратись коло печі, јак і до того поралась.
Побалакали вони в тој день за земльу за обідом; побалакали за вечереју ј довго балакали, польагавши в вечері спати — ј забулись обоје... Іде житьтьа в них протертоју стежкоју: јак сьогодні, так завтра: јак завтра, так і по завтрьому... Мотрьа коло печі, та в хаті, або за корівчиноју ходить... Чіпка — на току, коло хліба порајетьсьа: молотить, та віје, та околот вјаже...
Коли так — тижнів, може, через два післьа того, јак кликали Чіпку в волость, — знову прибігаје десьатник, загадује знову јти в волость та вже не самому Чіпці, а
