з Мотреју. Чіпка не послухав: матері сказав судіти дома а сам мершчіј почемчекував.
Не вспів він ступити на поріг у волості, не вспів сказати: „добриј день“ — јак писарь до јого з бумагоју: — Ось з суду бумага за вашу земльу!... Велено одібрати в вас, і оддати Луценковому небожеві...
Чіпка — сам не свіј. Дивитьсьа то на писарьа, то на бумагу: чи бумага бреше, чи писарь?
— Јак же це? — питаје в писарьа. — Адже тоді громада присудила нам земльу...
— Присудить — присудила, каже писарь, — та, бач, парубче, је ј над громадоју старші. Громада присудила, а суд — одсудив!
— То це так і оддать земльу??!
— А вже-ж.
— Та ні, не буде цього!
Більше нічого не сказав Чіпка, не поклонивсьа навіт старшині волосніј, а повернувсьа — ј пішов, похньупившись, до-дому...
— А шчо тепер, мамо, робити? — Запитав матері, ледве одхиливши хатні двері.
— Шчо, сину?
— Пропала земльа!
— Јак пропала?
— Кажуть: суд одсудив...
Не мов хто гостриј ніж вгородив у серце старіј Мотрі. Јак сиділа вона на лаві, на гребені, виводьачи тонку нитку, — так і прикипіла на днишчі: заколіло веретено в одніј руці, а волокно в пучці — в другіј...
— Крашче б мені, сину, в домовині лежати, ніж таку чутку чути! ледве вимовила Мотрьа крізь сльози...
А Чіпка — не чув, не дослухавсьа до јіјі слів. Він землі під собоју не чује. Мірьаје він хату — то вздовш, то в-поперек, бје об поли руками, ніби сам собі приговорьује:
— Та ні, не буде сього!... Брешуть вони... Ја вас
