хаті осельа попрогнивала — крізь стельу капаје, стіни осінні дошчі обшмарували — голими ребрами хата світить… А вже ј зіма не за горами… І холод… і голод… Пополотніла Мотрьа; ввірвала нитку… Покотились з очеј сльози — јак горох, закапали аж на долівку…
Чіпка тільки вијшов з двору, так і наліг на својі ноги. Лихо јого мчало в город: јому хотілосьа перелетіти туди. Шльах у Гетманське лежав поз јого земльу, мимо московського хутора. Та не дививсьа тепер Чіпка ні на чорно-жовту стерньу на полі, ні на білиј верх, шчо один тільки ј вигльадав зза високого паркану москалевого двору. Чіпка чесав шльахом, заклопотаниј одноју думкоју — про земльу… „І шчо ја без землі? — вертілосьа в јого похньупеніј голові. — Льудськиј попихач… најмит… Без землі — нема волі… Земльа тебе годује… земльа хазьајіном робить… А без землі — все пропало… ј моја надіја пропала…“
— Шчо б ви сами пропали, прокльаті! — сам не счувсьа, јак зірвались слова з јазика.
— Кому-то ти добра такого жичеш? — льубенько обізвалась Гальа до јого, на хвірточці стоја.
Вона вже давно јого нагльаділа, — тільки він не примічав јіјі.
Не сподівана стріча — јак обварила Чіпку. Він підвів голову, подививсьа — де він, гльанув на Гальу — і не міг слова вимовати… Гальа стојала — ј собі дивиласьа на јого, ніби з усмішкоју, — ніби раділа, шчо так несподівано захопила Чіпку, шчо він змішавсьа…
— А бач: перельакавсьа ј ти!… а шче парубок!! зацокотала вона.
Чіпка сердито зиркнув не нејі — ј наче здув веселу усмішку з јіјі веселого личка.
— Лихим льудім, Гальу…, — понижајучи голос, лед-
