— Дурниј же ти! Нічого доброго не знајеш. Знај, шчо тільки ј добра на світі, шчо горілка. Скільки б без нејі льудеј вішалось! А так... На, пиј! крикнув на Чіпку ј подав јому чарку.
Чіпка давно чув, буцім горілка робить полегкість. Тепер ось і Порох розхвальује, а тут шче ј досада з самого ранку за серце ссе... в тілі трохи холод чујетьсьа... Усе це разом намоглосьа на Чіпку: випиј, та ј випиј! Нічого робить, — треба спробувати... Узьав Чіпка, випив... Горілка запекла, зашчипала в роті, трохи не похлинувсьа, аж закашльавсьа.
— Таки видно, шчо ти не вміјеш пити! каже Порох. — Ось јак треба пити! — і знову вихилив чарку в рот, і ковтнув, јак воду. Потім того, одломив шматочок хліба, почав зајідати...
Чіпка собі взьавсьа за хліб. Хліб — јак сухарь сухиј, насилу кутульав јого Чіпка.
— Зовсім ти нікуди кчемниј! каже Порох: — ні пити, ні јісти.
— Та јак јого отаке гірке пити? — зверта Чіпка на горілку.
— То тільки так здајетьсьа... Ось підожди трохи, пројме — сам попросиш!
Чіпка справді почув — спершу наче хто гарьачим залізом припік јого в середині: запекло коло серцьа, та ј розіјшлосьа по всьому животу... Далі — тој огонь затух, — запекла згага; јісти схотілосьа... Здајетьсьа, вола б ззів... і черствиј хліб здававсьа смашним! Трохи згодом — мов шчось у вічі вступило... заграло в голові... повеселішало на серці... Темні думки стали пројасньатись... стала прокидатись віра... узьало завзьатьтьа... „То все брехньа! думајетьсьа јому. — Хај карбованцьа прохожу, хај двох, або ј усі пјать... а земльа все таки моја! Брешеш, вражиј чоловіче, земльа моја...“ І так стало Чіпці весело, не мов справді земльа вже јого, і він вертајетьсьа до-дому забезпечениј...
