— А чи дорого се діло стојатиме? — пита він у Пороха.
— Јаке діло? — Коли дуже закручуване, — дорогше; а коли ні, — не дорого, — одказав Порох.
— А моје діло?...
— Ось тривај лиш, — шче по одніј випјемо, — та тоді вже ј за діло.
Тільки шчо Порох став наливати чарку, двері прожогом розчинилисьа ј у хату вскочила жінка — не жінка, дівка — не дівка: голова не покрита, јак у дівки, а коси заборсані в мичку, не мов жінка збіраласьа сховати јіх під очіпок, та завјазала на тімјі, а вони ј розсипались... Сама — не стара шче, висока, суха, худа, шчоки усмоктались у середину, вид болізниј, жовтиј, — тільки одні очі — чорні, јак терен, блишчали јакимсь божевільним світом...
— Уже пје... уже пје! шчо б тебе кров гарьача спила!... скрикнула вона таким насамовитим голосом — аж у Пороха руки затіпались... Јісти ні крихти нема, дітвора плаче, а він, чортів бугај, горілку дудлить!...
— Іди собі! іди, јди, — зајдикав Порох. — Мені ніколи. Ја зараз чоловікові писатиму прошеніје... јди собі!
— Шчо б тебе писачка списала, прокльатиј! Мені житьтьа через тебе нема...
— Хто ж тебе держить? Ја тобі давно кажу: чим клопотати мене з својіми дітьми, — ішла б собі, куди сама знала... Так, бач, шкода москальа кидати!
— Аже ж шкода!... — і јакось страшно засвітила очима. Погльад јіјі упав на крајець хліба. Вона затіпалась і, јак та звірьука, кинулась до столу — аж Чіпка подавсьа в бік.
— Бач, прокльатиј! казав — хліба нема, аж ось скільки переховував.
— Ну, бери, бери... та јди собі! одказав Порох, ховајучись з пльашкоју.
