Літ за двадцьать до крепацькојі волі, з того самого Ромоданового шльаху, јаким ішов парубок, у село Піски вступав јакијсь несвідомиј захожиј. Видно — з далекојі дороги. Сорочка на јому чорна; штани вибіјчані, підсукані аж до колін; за спиноју верьовкоју на-вхрест перевјазана одежа; через праве плече, на палиці перекинута торба — мабуть з харчьу, та пара шкапових чобіт. На взір — чоловік середніх літ. Чорні, јак гајворон, уси починали вже по крајах рудіти; борода стирчала чорна, остьуковата, давно, мабуть, не бачила скіска.
Ішов захожиј тихо, нога за ногоју, ј роздивльавсьа на всі боки. Сказати б: з заробітків, коли б не така раньньа пора. А то тілько шчо весна настала. Постікали води, зазеленіли трави, зацвіли садки, городи.
Діјшовши до одного двору, де серед нечистого городу влізла в земльу старенька хата, захожиј став. „Оце ж, мов бачсьа, ј Окунева хата!“ каже він сам до себе.
На тој час з низеньких хатніх двереј вијшов молодиј парубок.
— Здоров був! — обізвавсьа до јого захожиј.
— Здоров.
— Чи це Окунь живе?
— Јакиј Окунь?
— Карпо Окунь, стариј дід.
— Ні: це Лимарь, а не Окунь.
— А де ж Окунь?
— Та јакиј Окунь?
— Дід стариј, шчо з бородоју ходив.
На јіх розмову нахопиласьа з за хати старенька
