усьу хату, а заховалосьа крајком аж десь за грубоју... Облита світом, і без того червона голова, Порохова, тепер стала зовсім червоно-гарьачоју... Чіпці здавалосьа: крівава голова писала кріваву жалобу...
Порох кончив, положив перо; взьав папір у руки: підіјшов до вікна.
— Слухај: чи так буде? — і став читати.
— Шчо, так? запитав знову, перечитавши.
— Так, одказав Чіпка, не знајучи сам — чи так, чи ні.
— Ну, оце ж тобі ј прозьба. Тепер — коли до прозьби випили, то ј післьа прозьби не завадить.
— Добре, згожујетьсьа Чіпка. — На шчастьа значить?
— Еге ж, сказав Порох; покректав, потьагсьа, ј випив одну за другоју аж дві чарки.
Підніс Чіпці. Випив і тој — і став спльовувати. Сонце вже зовсім сіло; в хаті стало темно; Порох свічки не засвічував, а ходив, мовчки, з одного кінцьа хати в другиј. Чіпці стало ніјаково.
— Ти в нас заночујеш, а завтра ј у суд, сказав Поророх, та ј замовк.
Важко стало в хаті. Чіпка сидів на триніжку. Порох тиньавсьа з кутка в куток. Обидва мовчали. Шчо б перервати німоту, Чіпка запитав:
— І се ви так живете?
— Отак, јак бач. Тільки ј того, шчо хата своја.
Не смашно...
— Та јак випјемо, то воно ј посолодча трохи; а без того — через добрих льудеј давно б висіли на трьамку — сказав Порох, і знову ковтнув чарку.
— Усім, значить, добре... обізвавсь Чіпка.
— А ти думав — ні?... У кожного — не без того... Ти знајеш Польського?... пита Порох, зупинившись навпроти Чіпки.
— Котрого?
