схилилосьа перед ним… Пан над мужиками, пан і над панами! Немаје ні в чім перепону, не знаје ніјакојі заборони… Де ж тут візьметьсьа таја правда?… Прокинулась у Чіпчинім серці недовіра в правду; обізвалась вона в душі јого тьажким сумом… Він сидів, схиливши на руку голову, — не чув, јак рипнули двері.
— А ви поночі сидите? — шчось спитало жіночим голосом — і знову зачинило двері.
Трохи згодом, у хату ввіјшла сестра Порохова з каганцем у руках. Світ ударив прьамо Чіпці в вічі. Перед ним, јак мара та, стојала роспатлана жінка — ј живцем нагадувала јому про льудську неправду…
— Тут будемо вечерьати, чи там? — питала вона, не випускајучи каганцьа з рук.
— Там мабуть… Там, Галочко, — одказав Порох.
Чіпка аж затіпавсьа, почувши таке меньньа…
— Ходім же јісти! — гукнули вона, ј пішла вперед.
Порох і Чіпка пішли за неју. Увіјшли в кухньу. Вона була шче чорніша, ніж кімната, де сидів Чіпка. За кухнеју чорніли шче двері — в третьу хату. Шчо там було — не видко, тільки зза двереј вигльадало дві кострубаті дитьачі голови. „То, видно, јіјі діти,“ подумав Чіпка.
Серед хати сіли вечерьати. На перевернутім уверх денцем горньаті блишчав каганець і присвічував у миску. Жінка всипала галушки. До вечері всі випили по чарці, — випила ј сестра Порохова, ј не скривиласьа. Чіпка покоштував галушку, — гливка, јак кглеј, та шче ј на зубах трішчить. Давај він сьорбати одну шчербу. Коли б не так хотілось јісти, він би ј не покоштував такојі вечері.
— Мамо! дај і нам галуски… і ми хочемо галуски, — обізваласьа зза двереј дитина.
— Ви!… гукнув на јіх Порох.
Діти поховалисьа.
