Усі повставали, насторошились. Підвівсьа ј Чіпка. У воротіх показавсьа сухиј, перегнутиј у троје, панок, з зеленим коміром, з блискучими кгудзиками... Чіпка гльанув на јого. Борода јому була гладко виголена; јак та сокирка, видалась вона в перед, ховајучи в прогалині між довгим носом і собоју запалиј рот, з сухими тоненькими губами; голова трохи подалась назад; довга шија випјалась так јак у вола, коли јого в јармо запрьагајуть; на грудіх одтопірились верхні крајі хворменного сертука, застебнутого в низу на два кгудзики — ј робили ніби горб, а на спині був справжніј горб — аж до самих плечеј до тонкого, перегнутого, стану... „Ну, ј цього перегнуло!“ подумав Чіпка.
Секретарь Чижик, — то був він самиј, — увіјшов у двір, обпірајучись не довгиј ціпок, — јак обпірајутьсьа старі. Льуде поздіјмали шапки. Він озирнув усіх својім мишачим погльадом — і підступив до льудеј.
— І ви до нас, Осип Хведорович? осміхнувшись, промовив до одного, видно, полупанка, шчо стојав тут же таки між народом.
Тој поклонивсьа, росказав своје діло. Секретарь підступив до другого, до третього — до всіх по черзі. Знакомих величав на меньньа; незнакомих прьамо запитував: „А чого?“ Діјшов і до Чіпки:
— Ти чого?
— З прошеніјем.
— Об чім?
Чіпка подав до рук прошеніје. Секретарь шморгнув носом; витьаг лівоју зза пазухи, з червоними розводами, чорну хустку; обтерсьа ј став потихеньку читати прошеніје...
— Нічого не буде! — віддајучи назад прошеніје, одказав він, навіть не гльадьа на Чіпку.
— Јак? здивувавсьа тој.
— Так... документів нема!
— Та нам же громада цьу земльу одсудила...
— То шчо, шчо громада?...