жінка. Видно, поралась коло городини, — бо очіпок подавсьа трохи на бік, лице в поту, руки в землі.
— Та кого ти, чоловіче, питајеш?
— Окуньа Карпа.
— Е—е—е… јого вже давно ј сліду нема… Знала ја того Окуньа, знала… Вже, мабуть, літ з десьать буде, јак помер… А тобі ж на ві-шчо він?
— Та треба… Так умер, кажете?
— Умер, умер.
— А хто ж післьа јого зоставсьа?
— Та хто ж післьа јого зоставсьа?! — каже жінка, задумавшись… Зосталасьа Ганна небога, шчо вијшла за Соломенка. Та ј та вже вмерла. Оце ми в нејі ј дворишче купили. Та шче зоставсьа Грицько — був јому јакијсь далекиј родич… торік јого у некрути взьали. Та, здајетьсьа, вже ј немаје нікого такого…
— Так… А волость же ваша далеко?
— Волость? — гльанула жінка на јого, і, перегодьа трохи, одказала: — на тім боці села. От јак підеш сіјеју вулицеју, та ј вијдеш прьамісінько. Спершу будуть гамазејі, а там — зараз і волость.
— Ну, спасибі вам. Прошчајте.
— Шчасливо.
Пішов собі чоловік тију тропоју, шчо росказала жінка. А жінка ј парубок шче довго стојали — дивились у слід, аж поки не скривсьа захожиј з очеј у кривіј улиці.
— Ти не питав, Грицьку, — тоді жінка до парубка: — хто він такиј? на ві-шчо јому Окунь?
— Ні, не питав.
— Гльади, лишень, чи не родич јакиј… Там у јого, в Доншчині, багато, кажуть, всьакојі рідні… Там і брат јого жив. То чи не по худобу бува пријшов і сеј?!…
— Бог јого зна.
— Треба б дознатись, Грицьку. — Чи не збігав би