знемігсьа Чіпка. Сів на триніжку коло столу, схилив на руки голову, — заснув…
Порох шче довго солонцьував талавиркоју, обсмоктував кожну кісточку, кожен шматочок; та випивав по повніј… аж поки не стало ні риби, ні пальаниці, а горілка — тільки на денці… Тоді він устав, заховав у грубу пльашку, на прошчаньньа, нахильці, випивши ј останьньу горілку — ј став ходити по хаті… Довго він ходив коло Чіпки, прихильавсьа, прислухавсьа, торкав јого, будив… Чіпка спить. Тоді Порох тихенько просунув руку до Чіпки в кешеньу; витьаг кесет з тьутьуном та грішми — ј радіјучи, мершчіј вибіг на вспиньатках з хати…
Чіпка проспав до обідньојі пори. Прокинувсьа, підвівсьа… В голові — дурман, у грудіх — згага… Давај він пригадувати… Перше всього јому на думку спала зігнута в три погибелі постать Чижика: — гнучка, холодна, јак гадьука… Чіпка махнув рукоју; најшов шапку; надів на голову ј вијшов з хати. На дворі ходив з льулькоју в зубах, пјаненькиј Порох, і всміхавсьа.
— Прошчајте!
— Куди?
— До-дому.
— Шчасливо…
Поніс Чіпка у Піски задурманену голову, шче дужче помучене серце… Тепер уже не жевріла в душі надіја, не піднімала в гору јого духу, не гнала вперед, јак у город. Одна неправда та втрата, — втрата всього најмилішого, најльубішого — пекла јого серце… Він ішов, ледве здіјмајучи ноги.
Над вечір доволіксьа до Максимового хутора, до својејі землі… Јого обдало холодом, — потім — обсипало жаром… Порівньавшись з хутором, він спинивсьа… „Не чуть, нема… все пропало!… Шче вчора бачив… шче вчора… Мабуть, і вона зна… Карај же вас смерть нагла, прокльаті!…“ Він придав ходи в ноги.
