Поминув своју земльу, навіть не гльанув на нејі... Далі та далі... Уже сонце зовсім сіло. Уже смеркло, јак діјшов він до Пісок. З неба блишчали јасні зорі; по селу — то там, то там світилосьа в невеличкі віконцьа світло; а в Гальчинім шинку топилось у печі — здавалосьа горіла хата з середини... Ось і јого двір. Кругом тихо; в хаті темно; не світитьсьа... „Мабуть мати спить,“ — подумав він. „Нехај же спить!...“
І повернув до шинку.
— Сип горілки, Галько! гукнув на жидівку.
— Сцо це воно буде?!... усміхнулась жидівка на Чіпку гльадьучи.
Він прьамо побравсьа за стіл, на покутьа.
— Не питај... давај швидче!
— Не крици, не зльакаласьа... Дивись... скільки з хоц?
— Та сип, шчо хоч, гаспидське кодло!
— Ци ти не здурів бува?... Ну?... Сип... Давај попереду гросі!
Чіпка полапав у кешені: ні кесета ні грошеј... Він скинув свиту:
— На! та давај швидче! — ј швиргонув через стіл свиту.
— Счо мені з твојејі свитки?... Вона мені не потрібна...
Один з чоловіків, шчо сиділи в шинку, та мовчки дивилисьа, шчо це робитьсьа з Чіпкоју, — підвівсьа з лави, підньав з долу свиту, стрьахнув, повернув у руках на всі боки.
— Сип, Галько! каже. — Ја за свиту карбованцьа ложу...
— Сцо ти карбованцьа! — закричала жидівка, вири-
