менному, по церковному… Зіјдутьсьа в шинок льудці розважитись, з льудьми посидіти, побалакати: візьмуть півкварти, кварту, шчо б було чим горло промочувати — ј діда не минуть. Тоді він хоч до світа вже сидіти та брехати, аби слухали. Иноді було насмішить беседу — аж за животи берутьсьа; не врьади-годи ј з јого покепкујуть, — з јого сивого оселедцьа, шчо аж за ухом закрутивсьа; а все таки чаркоју не минали ніколи… І Кулик шчо свьато в шинку.
Придибав він і тепер. За ним — другі, треті. Засіли кругом столу коло Чіпчинојі горілки; пјуть собі; потьакајуть; льульки цмольать. Најбільше там було дворових. Випушчені на вольу, јак птицьа, без оселі, без землі, без притулку, — вони шукали собі оселі по шинках, шчо б швидче скоротати ті тьажкі два роки, котрі вони повинні були одробити. Шче по панських дворах вони позвикали в горільці киснути, јіјі пјаним хмелем підсоложувати своје гірке житьтьа: не покинути ж було својејі втіхи тепер? — І вони мершчіј кидали панські двори, та ходили від шинку до шинку. Коли не було за шчо випити, піджидали, — може хто піднесе чарку-другу. Шинкове панібратство завжде знајдетьсьа. Поприходили вони тепер, — Чіпка не обминув і јіх чаркоју…
Јак підпили вже, то тој заспівав з пјаних очеј, тој бідкавсьа, куди јого пристати, јак з паном розвјажетьсьа… А Чіпка не дослухајетьсьа. В одніј сорочці, розхрістаниј, одно кружаје та ј кружаје, кричить, батькује, по столу кулаком гамсемить, јак навіжениј…
— Шчо це воно за знак, Чіпко? — питаје јого Кабанець, коли Чіпка знемігсьа трохи: — ти ж, мов, до сього дива не теје?…
— Не вживав?… Ні!… А тепер буду…
— Чого ж це так?
— Бо нігде немаје правди… немаје добра… ј земльа пропала! — Ну, ј гульај!
— Та де ж твоја земльа діласьа?…
