— Де?… взьали… отньали гаспидські пјавки… пропала!… А земльа пропала, — все пропало…
— Так, так, — підхопили двораки: без землі — шчо?… Без землі — житьтьа нема!
— Риба без води, а чоловік без землі — гине, — увернув Кулик по письменному.
— Еге ж, еге… А коли так — пиј, поки пјетьсьа; гульај, поки гульајетьсьа! Без землі… все по-боку! На шчо воно? На ві шчо тепер корова, кобила, вівці?… Га?… На ві-шчо?… Гульај, душа без кунтуша! — Та — бух! по столу кулаком…
Стіл заходив ходором; чарки ј пльашки заторохтали, одна чарка навіт упала до-долу, під стіл, — та ніхто не поліз јіјі доставати: всі задивились на Чіпку… А він знову за своје:
— Дьадьку Јакове! Ніхто не зна… о-ох!… ніхто не зна… Прокльаті! Пјатьдесьат рублів хотіли за земльу… Не в землі сила, не в землі вона була… ні!… Земльа — шчо?… Земльа!… Хліб родить, јак коло нејі походиш; хазьајіном робить… Сказано: земльа! А без землі — все пропало… все!… — Чіпка придавив на останьньому слові, повів грізно по хаті очима, заскриготав зубами, положив на стіл руки, схилив на них голову — та ј притих…
Льуде дивувалисьа, погльадајучи на Чіпку, — дивувалисьа јого непевним речам, а про те — пили јого горілку, поки до каплі вихилили. Тоді де-хто давај рушати…
— А ну, Микито: час до дому! каже, ледве стојачи на ногах, один крепак до другого, шчо сидів та слухав, јак Кулик росказував про Јосипа, запроданого братами… — Чув, Микито! рушај?
— Підожди трохи, — одказује Микита.
— Чого?… Ходім, кажу, а то покину!… Іј-богу, покину!… То ј зостанешсьа з отим оселедьком рови лічити, — дарма шчо він по письменному балакаје…
