Сторінка:Хиба ревуть воли, јак јасла повні? Роман з народнього житьтьа П. Мирного та І. Білика (1880).pdf/207

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 199 —

ні-ні!... Шчо тепер ја?... Льудськиј попихач, најмит?... Пропало... все пропало! І добро ј душа пропала... бо немаје правди на світі... немаје між льудьми... Тепер моје шчастьа — ось-ось було, та... вплило!... Чіпка розвів руками — ј задумавсьа...

— А все льуде, все льуде... Вони в мене ј батька одньали, льудојіди; вони меме шче змалку ненавідили: — з играшок прогонили, ішли поуз хату, обхришчувались... Ја малим був, а все бачив... За чортеньа шчитали... Ја чорт... е-е... Ја — чорт... над чортами чорт!... А баба вчила мене льудеј прошчати, а дід — льубити... Дурні! дурні! не стојали вони слова доброго... Јіх мучити... му... мурр...

Та — пуць! на земльу... Так і захарчав.

Мотрьа встала, витьагла з під себе рьаднину, вкрила неју Чіпку, перехрестила јого, сама перехерстилась, льагла на голому полу, та сон уже не ішов јіј на думку... Стојали перед неју давні лихі роки, пригадала вона своју кроваву працьу; перескочила јіјі гадка на свого чоловіка-москальа... Де він?... шчо з ним сталосьа?... Може, роспивсьа, розволочивсьа, та так де-небудь під шинком богу ј душу віддав... Гльанула на сина, шчо, јак тој сніп, лежав на долівці — харчав, і стиха прошептала: „Господи! схорони јого ј заступи!“

Прокинувсьа Чіпка — вже геть підбилосьа сонце. Голова крутитьсьа; коло серцьа пече — мов гадина смокче кров з јого... Походив він, походив по хаті; не гльанув навіть матері в вічі; — вијшов, ніби до худоби, та ј потьаг — не в загороду а прьамісінько до Гальки... На третіј день — знову на ослоні в шинку. На четвертиј — там јого сонце праведне стрітило, там і ніч темна привітала...