степи, де вони викохували хлопјачі сили; гірко було кидати, јаке не је, своје, а јти до чужого, до панського... Та шчо ти вдіјеш супроти панськојі волі? Панові треба... на те в јого ј крепаки, шчо треба! — Јак не плакали, јак не благали матері пана, — викладали јому, шчо білоголові сини јіх, јак старшенькі, једина поміч у трудніј праці, — та не помогли ні сльози, ні викладки... Пан шче розгнівавсьа, шчо јого панську голову јакісь сельські жінки клопочуть такоју дурницеју... Та ј звелів попрогонити матірок з двору. — Пішли матірки, понесли невимовлені прокльони на устах, гіркиј жаль у серці... А сини јіх зосталисьа в дворі підпасачами: один — коло скоту, другиј — коло овець.
Лушньа родивсьа ј виростав у панському дворі. Умер стариј Лушньа, шчо жив на Вовчіј Долині, на хуторі; покинув дочку-дівку на світі. — Одним одна робоча сила в сімјі, бо мати вмерла, а сироти, јак кукіль, зосталисьа... Јак на те, панові заманулось покојівки. Јіјі ото ј узьали до панських покојів, — бо, на лихо собі, ј не погана була. На јіјі ж місце перевели на хутір сімју з двору. Спершу плакала дівка, та бојалась усього, а најбільш — јак би догодити старому панові. Та видно, догодила таки, бо через рік з дівки стала молодицеју, породивши білолицього, чорноголового хлоцьа Тимошку. — Јак підньавсьа Тимошка на ноги, став розбірати всьачину; то јого взьато за лакејчука до молодого пана, — старого тоді вже не було на світі, чистити та набивати тьутьуном льульку, подавати води, а більше всього стојати в кутку передньојі, коло двереј кабинету, на случај јакого приказу. Всього натерпілосьа хлопја. Иноді, довго стојачи, на ногах засипало, падало до долу. Пан тоді не то, шчо б одсилав спати, — ні: вибивши добре, шчо б не був такиј сонливиј, становив на вкольушки на всьу ніч. А иноді, шчо б не задрімав бува ј на вкольушках, підсипав гречки під голі коліна... Було ј так, шчо пан, не знаходьачи довго
