одно!… Дзень! — друге… Посипалось — третье… Грьук! ногоју в двері… Полетіли ј двері в сіни.
Мотрьа з перельаку залізла на печі аж у куток. Убіг Чіпка в хату, кричить:
— Де вона?… де стара відьма?… Чи не заміж бува забажала?… Може бахурів навести заманулосьа?… То шчо б син не перечив, — у чорну јого!…
Уразили такі гадьучі слова материне серце. Јак підстрелена горлицьа тіпајетьсьа-бјетьсьа, тихо туркоче ј стогне: так мати затіпалась на печі в куточку, та стиха, гірко промовила до сина:
— Побіјсьа, Чіпко, бога! Подумај, шчо це ти кажеш?!… Мені світ не милиј, мені… Не доказала, залиласьи гіркими сльозами.
— А мені?… Мені — ти думајеш — легко воно живетьсьа?! У мене, може, серце від больу јак не розірветьсьа!… јакијсь ирод у јому, мов свердлом, крутить… Так шче мені — на?!…
— На шчо ж ти пјеш, сину?… Чи воно тобі легшаје!… Слухај отих братчиків, шчо понаводив з собоју, то вони тебе підведуть!… вони будуть, поки в тебе буде; а јак не стане, то де ј дінутьсьа…
— Не бреши, стара! — перебив јіјі Петро Пацьук.
— Хај же ти, молодчиј, будеш брехати, а мені, старіј, не приходитьсьа!…
— І шчо то воно за мати, коли јде на сина жалітисьа? — піддаје Лушньа огньу Чіпці. — Хиба то је мати?! Јакиј добриј чоловік скаже пушне слово про нејі?!… Не те, шчо б покрити сина… Чи бачила шчо, кажи: не бачила; чи чула, — не чула!… Ні! вона зараз: ось, мов, јакиј міј син… Беріть јого, льуде добрі, та садовіть у чорну!… Јака ж вона мати?!…
— Бач, шчо кажуть льуде?! гука Чіпка. — Чујеш… Шчо кажуть?…
— Льуде?!?… сумно, гірко, з плачем, промовила Мот-
