— Та ні, не по карбованцьу, — одказује Лушньа: — він дешевше віддасть.
— Де з хазьајін? Цому він не јде торгуватись?
— Він у хату пішов… мабуть, води напитись. Побіжи лишень, Петре, та кликни!
— Чіпко! Чіпко̀-о̀! — гукнув Пацьук, до хати ідучи.
— Чого? — подаје голос Чіпка з хати.
— Іди ж кінчать, чи шчо.
— Ја сказав: жидові не продам.
— Чому?
Чіпка не обізвавсьа. Пацьук підождав трохи. Чіпка не виходив з хати.
— Ідіть сьуди, до хати! — гукнув Пацьук на Лушньу з жидом.
Ті рушили, ведучи все таки розмову про жито.
— Ні, ти, Овраме не скуписьа, — каже Лушньа. Хліб, ја тобі скажу, такиј, шчо — от ми скільки молотили, а не бачили такого на селі!
— Та сцо хліб? Хліб, — јак скрізь хліб.
— Та ні! То не з тијі землі. Це тобі хліб з цілини, та шче такојі цілини, шчо років з десьать ні рала, ні плуга не бачила… Це з ситојі землі хліб, — розпинавсьа Лушньа.
Тут вони саме діјшли до хати.
Чіпка сидів собі в хаті, мовчки, наче зажуривсьа. Јак шче не приходили товариші з жидом, він обдивльавсьа, тьажкоју працеју наскладані стіжки. Чорні з окола, вони уразили јого серце, перемчали јого думки в тој недавніј час, коли він — шче весноју — назирав оцеј самиј хліб зеленим, јак рута, бујним, јак дерево, — коли зустрівсьа з Галеју, — балакав, жартував з неју… Коли він жав јого, рано встајучи, пізно льагајучи; — вјазав у снопи; складав у копи; возив; складав на току, почувајучи себе хазьајіном, — голубльачи в серці надіју в двох се добро поживати… Тепер та надіја почорніла, јак і јого колись зелене та золоте жито…
