Брови в јого насупились; коло серцьа, мов чорна гадина, обвивсьа жаль…
— Ні, не продам! хај крашче зогније на мојіх очіх… а не продам! — думав він.
На тој час Лушньа з жидом напрьамились у хату. Чіпка вискочив на поріг, та јак одрубав, — грізно промовив:
— На шчо ви јого ведете сьуди? — Хліба ја не продам!
Усі здивувалисьа, аж поторопіли.
— То коли не продаси, — закгвалтував жид: — на сцо з було мене водити? Мені ніколи, в мено сце он-скільки діла, а вони водьать!… Та ј побіг з двору.
Чіпка заховавсьа знову в хату; Лушньа ј Пацьук, похньупивши голови, за ним увіјшли.
— Чи ти не здурів, Чіпко? — трохи перегодьа, питаје Лушньа. — Такого дорогого купцьа, та відослати… Кому ж ти хліб збудеш?
— Ја сказав, шчо не продају!
— А шчо-ж? Хіба крашче, јак він у тебе зогніје… Га?… Лежить собака на сіні…
Чіпка грізно зиркнув на јого. Лушньа затих. На тој час у хату вскочив Матньа.
— Га-га, братцьа! Је! гульај — кричав він, держачи обома руками пльашку з горілкоју.
— Де ти запопав? зрадів Пацьук.
— Знајшов, братцьа!
— Де?
— В шинку…
— Јак же ти?
— А так… Матньа показав руками јак він схопив пльашку.
Розмова повернула на инчиј шльах.
— Та јак же ти — чи вкрав, чи одньав? — допитувавсьа Пацьук.
