Де ж таки він стариј!… То — він не поголивсьа… то так воно здајетьсьа…
— А може… Та ні: ја таки тебе, Грицьку, молодчим бачив…
— Це так мене зостаріла молода жінка — сміјетьсьа Грицько.
— Тільки б і старости… усміхајучись, каже Чіпка.
— Та ј ти, Чіпко, перемінивсьа… на себе не схожиј… Чого це ти так занепав?
— Лихо, брате!… — зітхнувши, одказав Чіпка ј сів поруч з Грицьком коло столу. — Кого те лихо до добра доведе?
— Шчо ж тобі за лихо таке?…
— Багато, Грицьку, росказувати… шче раз зітхнувши, одмовив Чіпка ј скорим погльадом окинув хату.
Простора хатина, чепурно вибілена, тепла та јасна, тиха та шчасна, віјнула на јого јакимсь теплим духом… Јому так стало легко, мов стіни до јого лиха прихильалисьа… На серці в јого стало так льубјазно; думки јого порернулисьа назад — і перенесли јого разом на степ; намальували јому староју немочју скаліченого діда Уласа, швидкого Грицька, шчо на барані јіздив; кинули јого на верби горобеньат драти… Жив-жив! жив-жив!… наче хто молотками, гамселив цима словами в виски јому… Він болізно всміхнувсьа… Гльанув на Христьу… І понесли јого думки на поле, між зелені жита, де він перше зустрівсьа з Галеју… Жаль јому стало свого бувалого житьтьа, котре пестило јого надіјі, јому заманулосьа кому-небудь јіх одкрити, з ким поділитисьа… На очі навернулисьа, — чув він, — сльози; він бојавсьа, шчо б не бризнули, — та водив очима то на Грицька, то на Христьу… І здалисьа вони јому такими шчасливими, такими добрими, привітними, шчо — він не счувсьа, — де дівсьа јого страх перед ними, сором за своје безпутьтьа… Јому забажалосьа шчиро, від серцьа, побалакати з ними, јак з рідними. Звісивши на груди голову,
