весни, — огород одкопала, скопала, засадила; хату вимазала, оббілила; приспу жовтоју глиноју підвела; коло хати віником обмела. Чисто кругом — льубо гльанути, і огородина зеленіје…
Та ј тільки ж то, шчо огородина своја, а більше землі — ні ступньа. Приходилось у чужих льудеј косити, хліб заробльати, спини не розгинајучи, спочивку не знајучи… Оже јак не працьувала Мотрьа з Остапом та з Оришкоју — староју својеју матірју, а все бідно жили. Иноді зімоју ні з чого було ј галушок зварити, — приходилось сухим хлібом давитись…
Остап — спершу був повеселів: такиј балакучиј, такиј шчириј, — Мотрьу жалује, коло тешчі ласкавиј; а далі — все хмурнішав, та ј хмурнішав. Стала нудьга вигльадати јого очима, журба обнімати јого голову… Ходить, бувало, в осени, або зімоју, по двору, опустить на груди голову, та за цілиј день і слова не промовить ні до кого…
Так минув рік; минаје ј другиј; а вони всі тројко (дітеј не було) — похмурі, невеселі… Немаје долі, — немаје радости! Льагла зіма. Падав дрібниј сніг, јак бува в холод; бујниј вітер крутив заметами ј вив, јак звір у лісі, у димарі Остаповојі хати. Ніч уже спустиласьа на земльу. Мотрьа ј Оришка сиділи на полу; перед ними на стільчику не јасно блимав каганець — от-от збіравсьа погаснути. Вони прьали мовчки; кожна про себе думала јакусь тьажку думку. Остап лежав на печі… Тихо, — тільки веретена сьурчать…
О-ох! — важко зітхнув Остап. — Обридло вже мені по цих крајах горьувати, — промовив він, наче сам до себе. — Діжду весни, піду на заробітки. Там, може, знајду добре місце, то ј вас переведу…
— А јак же не најдеш? — на це јому опасливо Мотрьа. — Літо втратиш… а ја одними руками шчо тут заробльу?… додала вона журливо, ј скривиласьа.
— Та вже ж ви тут з матірју то сим, то тим боком
