— На ві-шчо він мені здавсьа, Чіпко? — Ја з својім уже впоравсьа, бачу — буде з мене…
— А може в Чіпки добриј хліб, то на посів би зоставили, — јакось льубенько промовила Христьа.
— Та ј грошеј у мене тепер кат-ма, — бідкајетьсьа Грицько.
— То віддаси, коли будуть, — на те јому Чіпка. Не хочетьсьа мені својејі праці в жидівські руки попускати… Знехтује прокльата жидова, на горілку пережене… А ти, јак хазьајін — знају — до ума доведеш…
— Ні, Чіпко, не купльу: не треба мені!
Чіпка задумавсьа; очі потускніли; він потупив јіх у низ… Оже швидко журлива думка промајнула; очі знову заискрили — і він наче зрадівши, твердо промовив:
— Ну, коли ж не купиш, то — так візьми!
— На шчо ја в тебе візьму јого? Ось розсуди гаразд… У тебе тільки один хліб і зоставсьа; а ја — слава богу — не терпльу шче нужди…
— То пропаде ж, Грицьку! пропју… Візьми, брате: пожаліј мојејі праці! Ти чоловік добриј, — ја тебе з малку знају… Памјатајеш, јак горобеньат драли? Памјатајеш — діда?… Візьми! Ја тебе льубльу, ј твоју жінку льубльу… Увіјшов ја до вас у хату — јак у рај уступив… Ви мене привитали, јак рідні; моје серце, моју душу одігріли… Візьми, Грицьку! прошу ја тебе…
— Про мене…, одказав, мов не хотьа, Грицько. — Коли вже тобі так хочетьсьа, то ј заберу. — Тільки — знајеш шчо, Чіпко? У тебе мати стараја, а ти јіјі так зневажив… у чужих льудеј хліб заробльаје, сердешна…
— Мати… мати… забубонів Чіпка, ј насупив брови. За матір не кажи… Хто јого знаје, хто з нас більш винуватиј…
Грицьків докір дуже вразив Чіпку. Він замовк, потупив очі в земльу, мов бојавсьа на Грицька гльанути: подумав трохи, та швидче попрошчавсьа ј вијшов з хати.
