— То ја шче ј могоричу поставльу, — домовльаје Грицько.
— Добре, дьадьку!… Добре!
Грицько појіхав; Лушньа вернувсьа до гурту веселиј. З радошчів він штовхнув Матньу, котриј прослав під стіжком кілька снопів, ліг, укривсьа теж снопом, та збіравсьа вже заснути.
— Не штовхајсьа! тут і так бік болить за хлібом, — одмовив Матньа.
— Не біјсь! не візьме лиха година бока, — хіба може від горілки прогније, — каже Пацьук.
— Од тијі, шчо за хліб випјемо?
— Може, ј від тијі! вставив Лушньа.
Чіпка не дослухавсьа до јіх розмови. Він ходив собі по за стогами, та підгрібав, шчо набили перекладајучи хліб на вози.
Лушньа моргнув на товариство: не журітьсьа, мов!
— Погульајемо? запитали ті стиха.
Лушньа мотнув головоју: еге ж мов!
— А скільки? пита Матньа.
— Три карбованці.
— Мало, каже Пацьук.
— З червивојі собаки шчо урвати, то урвати — хоч клочок шерсти… утішаје Лушньа.
Вернувсьа Грицько в третье, привіз гроші, забрав останніј хліб.
Јак наложили вози, Лушньа ј каже:
— Ну, тепер, дьадьку Грицьку, хоч і могоричу!
— Та ходімо вже: забіжимо до Гальки, випјемо по осьмушці.
Пішли. Кликнув Грицько ј Чіпку. Пішов і тој за ними. Грицько випив сам осьмушку, дав по осьмушці другім, та ј повіз собі хліб до дому, розігрітиј — не так горілкоју, јак подарунком.
Товариство засіло на цілу ніч…
