настьагајетесь на зіму… А ја, коли шчо, то там і зазімују. Так мені тут остогидло!
Діждали весни. Порадивсьа Остап з жінкоју та з тешчеју, узьав пашпорт, пішов собі. Мотрьа з староју матірју зостались сами собі на хазьајстві.
Вирьадили Остапа на Дін у великиј піст, а так — к зеленіј неділі — приходить з Дону бумага: чи је, мов, у вас такиј і такиј козак Остап Хрушч? і де він у вас узьавсьа? Шчо тут він прозивавсьа не Хрушч, а Притика… шчо він кинув у нас жінку ј троје дітеј, пропадав був — не знать де — три роки, без малого… А ось тепер у пашпорті він уже Хрушчем пишетьсьа, та шче ј жонатим… Шчо се воно за знак? з јакојі це речі така плутаницьа?
Так оце запитувала јакась Донська станицьа у Пісчанськојі волості… Ј задала ж роботу волосним оцьа несподівана бумага!
Јак прочитала јіјі козацька старшина, то голову ј руки опустила.
— Оце так! скрикнули в один голос голова ј писарь. Буде ж тепер від окружного… І јак таки повірити такому волоцьузі?! Пријшов — чорт јого зна ј відки; сказавсь — біс јого зна ким; а ми — на тобі, та цить! взьали, та ј лапки поклали… Окунів небіж, та ј Окунів, — нестеменно Окунів… Чому не приньати?… Аж воно он јакиј небіж!!
— Еге ж… Не даром ја казав, — вибріхувавсь писарь: підождемо трохи, роспитајемось… Не послухали?…
— Шчо ж тепереньки робити? мов не чув, питаје голова в писарьа.
