допустила сина до того, не заборонила јому?… Боже міј, одного тільки в тебе прошу: одніјі смерти мольу! Нашли јіјі швидче… Чого вона по добрих льудіх ходить, — чом до мене не пријде?… Закриласьа б ја плечима ј очима, — хај шчо хоче робить. Мојі очі не бачили б, уха не чули…
— І-і! бо-зна шчо ти, Мотре, вигадујеш! Шчо льуде скажуть? Нехај, шчо хочуть, те ј говорьать… Чорта јому даси, коли воно таке вдалосьа! Чи ходила б ти по чужих хатах, јак-би він добриј був?…
Не витримала Мотрьа довгојі розмови: сиділа собі, та плакала нерозважними, дрібними сльозами…
А Чіпка — наче собі діло вигадав — кожнісенькиј день гульа та ј гульа… Зовсім пустивсьа берега… Допивсьа до того, шчо ні з-надвору, ні в хаті — нічого… Аж задувсьа від гульні та недоспаних ночеј…
Поки хозьајствечко було, — було за шчо пити; а јак забрав Грицько жито до себе; то хоч шчо хоч — жидівка без грошеј і осьмушки не даје. „Давај гроші!“ та ј усе.
„Гроші,“ дума Чіпка сам собі, лежачи в хаті. Згага пекла јого, јак свічкоју; похмільльа јого мучило. „Гроші… Јак би то гроші. Не качавсьа б ја, јак тепер качајусьа, місцьа не знајду; не гульав би так… оддав би ј земльу, ј усе — за гроші… Коли б гроші! Брьазнув би тільки — так би все ј уродилосьа… ј вона моја! А то…
І звернули јого думки в бувале, недавнье. Розвернулосьа перед ним зелене поле; ходить він по јому, обдивльајетьсьа; радіје, шчо так добре зіјшло, росте, зеленіје, цвіте… А тут і Гальа зньаласьа перепелкоју зза високого жита… Розрьажена, јак пава; легенька, јак метелик; веселенька, јак уранішне сонце… Льубо јого