очім дивитись на нејі, јак вона усміхајетьсьа до јого својіми повними рожевими устами, — јак вона гладить јого веселими чорними оксамитними очима… Шчасливиј він!… А тепер! Серед пустки неметенојі, в смітті, в багньуці, вальајетьсьа — обірваниј, обшарпаниј, јак волоцьуга, јак харциза јакиј… А до цього шчо витворьав?! Де діласьа кобила, вівці, корова? Де одежа, шчо мати справила? де діласьа мати?… куди вона пішла? де приклонила сиву голову?!… — Сиротоју стојіть над шльахом хата, з побитими вікнами — не топлена, не обшпарована, чорна, полупана… А вже холоди заходьать; мороз у хату претьсьа… І холодно, ј голодно!… Згага хмельу запекла јому серце…
— О-о-о… ја — каторжниј! прокльатиј!… шчо ја наробив собі?!… Він зо зла упјавсьа руками в своју нечесану куштру. Посипалось волосьсьа; заискрили очі… Він прикусив зубами губи — аж кров виступила…
Осіннье сонце сідало в хмари. Прошчајучись з землеју, заливало хмари ј земльу огньаним світом. Јак кров, червонів захід сонцьа ј загльадав својіми червоними очима кріз побиті шибки в Чіпчину хату… Чіпка качавсьа на соломі по долівці.
На ту пору в хату увіјшли товариші. Јак гльанув Лушньа на Чіпку, так і покотивсьа зо сміху. Пацьук та Матньа стојать у порога, та тільки дивујутьсьа.
— Чіпко! гукнув Лушньа. Чи ти, бува, не збожеволів? Јакого ти бісового батька качајешсьа та рвеш на голові волоссьа?
Не сподіваниј регіт схаменув Чіпку.
— Братіку! мовить, јак дитина… хоч чарочку… хоч капельку, бо пропаду! Пече мене… давить… пити мені… пити!
— На, та пиј, дурньу! гукаје Лушньа, подајучи јому пльашку горілки, в кварту міри.
Аж затіпавсьа Чіпка, ухопивши обіруч пльашку. При-