ніби очима допитувавсьа в них — чи вкрасти можна?
Лушньа не загајівсьа:
— А тож! — одказује. — Чим усилковуватись та просита парха; то вже крашче својіми руками добути, та погрітисьа…
— Та ј справді, шчо погрітись, — підхопив Матньа; а то опухнем з холоду…
Чіпка стојав, јак зачумлениј… Думки јого ходором заходили. „Украсти?… думав він. — Добре діло вкрасти… Пријшов, узьав чуже — і је в тебе… Чого шче?… Одно тільки… Там огльанутьсьа, кинутьсьа шукати злодіја… проклинатимуть… От, і в мене земльу вкрали… вкрали моје шчастьа, моју дольу… шчо б вони не діждали сонцьа праведного побачити!… О-ох!… Прокльаті!… — Та јак гукне на всьу хату:
— Гајда, братцьа! разом погульајемо… Може жидьуга повірить, а може знајдетьсьа добриј чоловік — почастује… У-ух!… тьажко мені… гульать хочетьсьа… хочетьсьа битись, боротись… гу-у-у!…
І давај махати, стуливши кулак, рукоју кругом себе, повертајучись то в ту, то в другу сторону — на всі боки… Товариство порозскакувалось по кутках, шчо б часом не достав Чіпка.
— Та ну тебе к нечистіј матері!… скрикнув Лушньа, јак увірвав јого по плечі Чіпка… Мов безміном удрав. Виішов би на двір, та об причілок і гамсилив, скільки здужав!…
— Бережись, — кричить Чіпка, — укладу! Јак муху роздавльу… Та, повертајучись на одніј нозі, — одно руками махаје, јак вітрьак крилами…
Товариші зморгнулись: — разом кинулись на јого. Тој за руки, тој за ноги, а тој за поперек, — насилу положили на долівку. З побитих вікон вирвавсьа несамовитиј регіт, гармидер — і розіславсьа по глухому подподвірју… Розбуджені собаки стали валувати.
— Чи ми шче довго отут серед ночі сидітимемо? —