јак стих трохи регіт, питаје Лушньа. — Ходім уже куди-небудь, чи шчо?
— Еге ж, еге! одказали Пацьук з Матнеју разом.
— А знајеш, Тимохвіју, куди ходім? перегодьа трохи, веде річ Пацьук. До пана!… Він чоловік добриј, хоч і пан: надільав нас не раз то сим, то тим, поки шче в дворі були… Не вже тепер пошкодује? А коморі тепер у јого, в зіму, повні…
— Гльади лиш, шчо б на бантині не завис! призро гльанувши на Пацьука, увернув Чіпка.
— Чого?… Та ја там усі входи ј виходи знају, — одмовльа тој.
— Там коморі лихенькі — кріз зуби процідив Лушньа: за ніч можна полагодить…
Може на јаку кварту перепаде від жида, — кінчаје Матньа.
У хаті затихло. Сидьачи коло Чіпки на підогнених ногах, усі мовчали. Чіпка, вибившись з сили, лежав, јак соломи куль, важко дихав… Тільки јого сап розбуджував сонну темрьаву, шчо насупилась над землеју. А на думку навернувсьа Порох з својім переказом. Устала перед ним ціла панська облава на правду. „А справді, дума Чіпка… Он вони шчо робльать!… То јім і можна?… Чому ж нам не можна?… Гидко тільки… Злодьуга, скажуть. Господи! де ж твоја правда?…
— Чіпко? знову обізвавсьа Лушньа.
— Чого?
— Ходім.
— Куди?
— До пана.
— Чого?
— У гості.
— Добре…
