весело розмовльали. Один Чіпка мовчки потьагав льульку. — Огонь з льульки освічував товариство. Чіпка бачив, јак на виду в кожного грала јакась радість… Він позирав хижо на них очима, та думав: шчо це воно далі буде?
Лушньа помітив, — јак блиснула льулька, — хмуриј вид Чіпчин.
— Чого це ти, Чіпко, јак мила ззів? — питаје. Чого ти журишсьа?
— Хто журитьсьа? твердо одказав Чіпка.
— Хтокало…
Розмова увірваласьа. Затих гомін товариства; все кругом затихло… Сон наліг на ціле село: нігде ні льалечки, нігде ні світла: втомившись післьа деннојі праці, все затихло… Одні тільки собаки де-где не спали…
Јак проходили хлопці темними вулицьами, — позаду јіх піднімалосьа непријазне валуваньньа… Тепер вони јшли мовчки. Три вперед; Чіпка позаду нога за ногоју суне… Так ведмідь іде нехотьа за циганом: опинајетьсьа, а все таки јде… Серце шчось не добре вішчује, страх — не страх: јакесь темне почутьтьа холодить серце… Холод пронизује душу… У думці закрадајетьсьа питаньньа: куди се?.. чого се?… За ними… за товаришами?… Обдурьује сама себе думка — ј тьагне Чіпку далі та далі… Тьагнетьсьа він тихо-помалу, не мајучи волі остатись, покинуть братчиків, — тьагнетьсьа одурениј підлеслоју думкоју, забиваје в серці страшне почутьтьа…
Діјшли вони до панського дворишча. Стали. Чіпка минаје…
— Чіпко! ходім! гукнув јому Лушньа.
— Шчо?!
— Гуртом свого одбірати…
Чіпка стојав, задумавсьа…
— Ходім! доказав јакось глухо…
