Хто спускавсьа на громаку з високојі гори?… Спершу не то спускатись, — у низ страшно гльанути… Јак уперше сьадеш на громака, јак подумајеш, — де тој у бога низ, — волосьа подерстьсьа в гору… А громак уже јіде в низ, усе в низ… холод пројмаје душу, на лобі піт виступаје… Дојідеш до гребіньа гори, спустишсьа прожогом у низ, — тоді вже ніколи бојатись… Дух захопльуіе, јакась звірьача радість пројмаје тебе, — у тебе тільки ј думки: колиб швидче, колиб швидче! Така саме думка проньала ј Чіпку, јак він, пријшовши до пана в гості, спустивсьа в коморьу з пашнеју… Попоравсьа јак знав; вирнув, — та ј наткнувсьа на сторожа… Чи пан, чи пропав?… На слизькіј дорозі більше пропадаје під такиј час… Оже Чіпка не такојі натури, шчо б, сам-на-сам, звертав кому з дороги… Не звернув він і сторожеві, а кинув харчати під комороју — ледве живого…
Спить Чіпка. Совість, задобрена горілкоју, јого не мучила; страху він зроду не знав; пшеницьу вергајучи, втомивсьа, та ј спав у себе в барлозі, наче післьа тьажкојі праці… Уже сонце встало; льуде почали снувати по селу; а сон усе не випускаје јого з својіх цупких рук, — ранком шче, мов міснішче давить… А скрізь по селу, јак у дзвони дзвоньать — про крадіжку, про сторожа… Заворишилисьа, загомоніли: хто? јак?
— А вже ж не хто, јак не оті харцизьаки! — гомоньать льуде, показујучи рукоју в тој бік, де Чіпчина хата. — Шчо дньа пјуть та гульајуть… за ві-шчо? Хај спершу — гульали на худобу того чортового сина, а
