— Оце так!… Ну, тепер, — каже јому голова, — один одному сміјатись не будемо. Тільки мені шчось чудно: ј до тебе три, ј до мене три… До мене ж такі марьуки, шчо јак гльанув, то ј умер: а то тебе — кажеш — чи турки, чи татари… Воно тут шчось је… Ја догадујусь, шчо це воно, та мовчу, поки шчо… Ось ходім лиш до волості!
Пішли до волості; а дорогоју все шчось один одному говорили: чи то радились, шчо јого робити; чи жалілисьа, шчо јім роблено…
А льуде јіх так очима ј проводьать: та јак у дзвони дзвоньать про крадіжку… І знову всі показујуть на Чіпку з товариством.
Оже јак не питали, јак не шукали — нічого! Уже головиха з писарихоју јіздили кудись у село до циганки-воріжки. — Набрехала вона јім і про чорньавого, ј про більавого, взьала по полтиннику з кожнојі, та тільки всього… Потрусили шче раз Чіпку, — нічого не знајшли… Пропало!
Діждавши неділі, голова закликав батьушку, одслужив молебень, освјатив воду, окропивсьа — та, післьа того, вже годі ј замикатисьа…
Запалив Чіпка рај тихого шчастьа в Грицьковіј хаті, та ј покинув куритисьа…
Христьа звідала на својім віку не трохи нужди та лиха через льудську неправду… Дозолила вона јіј до самих живих печінок… Часто ј густо вона думала: чи вже льудім не можна жити правдоју?… А јак би добре було, коли б усі жили по ніј!… Чому ж вони не живуть неју… Думки Христини розбилисьа об житечні підстави, јак хвилі об камјані береги… Серце в нејі шчеміло: душа допитувалась: чи правду вона думаје?…
