Коли це — ні відсіль, ні відтіль — десь узьавсьа пјаницьа, харцизьака — ј загукав про те саме… Не тихим, слабим голосом, не жіноцьким хибливим почутьтьам, — а криком больачојі душі, дужоју міцьцьу зіпонув гајдамака те саме! Грицько јіјі, добриј јіјі Грицько, ніколи нічого такого не казав, не натьакав навіт… Чому?… Чіпка, шчо казав, усе те правда, свьата правда… А Грицько — мовчав… Ні! тут або шчось не так, або шчось не те… Так часто думала сама собі Христьа. — Пригадујучи гостриј погльад, сміливиј вид Чіпчин, — вона тремтіла: бојаласьа јого…
Стала Христьа зовсім инча до Грицька. Ласка, з котороју кожна жінка виходить на спірку з својім иноді ј геть-то крутим чоловіком — котроју завжде побиваје јого, — та сама ласка — јак став помічати Грицько — зробиласьа не шчироју, холодноју… Грицько помічав, јак Христьа стала, мов нехотьа, прихільатисьа до јого, не мов себе неволила.
Оце иноді заманетьсьа јому, јак молодому чоловікові, пожартувати з жінкоју. Сумно дивитьсьа на јого зачепи! Христьа јакось болізно усміхајетьсьа до јого; мов крізь сльози слова јому ронить… Грицька то в жар укине, то наче холодноју водоју обдасть.
— Шчо з тобоју сталосьа, Христе?
— Шчо ж зо мноју сталосьа?…
— Јакась чудна ти стала… не весела, не балакуча… мов чого не достаје тобі… Чи ти чого сердишсьа?
— Чого ж би ја сердилась?… на кого? скажи, бога ради! А шчо мені невесело… То не вік же дівувати! Не на те ж ми бралисьа, шчо б сміхи та жарти заводити… Треба про все подумати, та ј…
— Та ј шчо?… Грицько гльанув на нејі — ј догадавсьа. — Коли шче те буде? Де те тельа, а ти вже ј з довбнеју! закінчив усміхајучись…
— Та воно вашому братові не шчо…
— А вашому… чого журитись?…
