— Того… І ја сирота, ј ти сирота, ні батька, ні матері немаје ні в кого… А під тој случај — знајеш?… Јак-би своје, то воно б і порадило, ј догльануло всього; а то — не дај, боже, чого! — Чужі ј кутки рознесуть…
Христьа заплакала.
— Ото коли зібраласьа батьків оплакувати! Нехај собі со свьатими спочивајуть, коли померли; а нам, кажу, все таки нічого журитисьа…
То була пора, коли Христьа почула себе матірју, з јіјі думками, з острахами, сумом, сльозами… Дарма Грицько утішав јіјі, дарма хотів розважити. Христьа сумувала, журиласьа, а часом сама собі гірко плакала… Одно до одного — ј журба Христина ширшала, вишчала, глибшала… Грицькова рада нічого не вдіјала.
Грицько сердивсьа, став гримати на Христьу — чого вона все журитьсьа.
Не помагало: Христьа не кидала свого суму. Тоді сам Грицько став журитисьа; став роздумувати; давај нишком помічати за Христеју… І помітив, шчо Христьа чогось ховаласьа з своіми сльозами, наче соромилась јого… Зльакане Грицькове серце догадалосьа. Оже він мовчав; бојавсьа зачіпати, бојавсьа тушити тој віхоть, шчо курів у јого в хаті… „Може, сам собі потухне, думав він; а може, сама вона зальлье јого… сльозами“. Одначе думка про це недавала Грицькові спокоју. Вона јому нагадувала, з јакоју охотоју браласьа Христьа помагати јому довести до розуму тој хліб, шчо Чіпка подарував; јак вона јого вихвальувала; јак рајіла зоставити на насіньньа „добре жито…“
Дивльачись на сумну Христьу, думка Грицькова знај верталасьа, та ј верталасьа назад, у тој лихиј день, коли Чіпка сповідавсьа в јіх хаті… Грицько не помильавсьа, шчо палка розмова Чіпчина запала глибоко в душу Христі; шчо јого грізна, а разом льуба постать, коли він кричав, світьачи очима: „А правда де? де јіјі поділи?“ кинула жарину в жалісне жіноче серце… Все
