Вольа дльа чоловіка вільного — чарівниче слово, а дльа невільника — мед піано чоло. Воно, јак дурманом, јак хмелем, затуманить усі јого думки, гадки, надіјі: усе дльа јого умерло, оглухло, — одно воно зосталосьа, одно воно тільки ј сьаје ј гріје по темному шльаху јого темного житьтьа…
Шче тільки објавили вольу, — пісчане зашуміли, јак окріп у горшку.
— Шабаш, братцьа! вольа! вольа! — загукали крепаки, кидајучи роботу та јдучи у шинок — вольу женити.
— Ні, то шче брехньа! дратували јіх козаки. Шче два роки поробіть на пана, та тоді уже ј вольа.
Підньалась спірка, змаганьньа. Лајали крепаки козаків: лајали панів; не було того на світі, кого б вони не лајали, јак свого льутого ворога… за ті два роки! Одначе налајавшись, назмагавшись та накричавшись досхочу, — вернулисьа знову на роботу. Хоч јака там вже ј робота була?! Кожен норовив, јак можно меньше робити, а більше собі загарбати: јак би пана одурити.
Пани дивилисьа на ту роботу, — та охали, та зітхали, нишком-тишком сами між собоју шчось балакали… А крепаки собі тихенько один у одного питали: „чи то ж то нам заплатьать за ті два роки, шчо робимо, чи ні?“
Оже — јак не јак — добували два роки. Підскочила горьача пора: оранка, косовицьа, грабовицьа, жнива, возовицьа, молотіньньа нового хліба, — ніколи було дихнути, не то шчо…
Ішлосьа вже до Різдва. Рочисте свьато клопотало кожну сімьу својіми споконвічними клопотами. Там ко-
