— Чого ж дурно? Адже царь дав вольу: живи, де хоч, роби, шчо знајеш…
— Ну, шчо б, бач, уже не зовсім і јіх обіјти, — ту неситу прожорь — „поробіть, мов, льуде добрі, шче два роки, — хај уже вони звикнуть за цеј час з думкоју, шчо вас не буде!“ Так јак же він дума: ми јому ці два роки дурно робили? дурно втрачалисьа?… Адже јак би ја до хазьајіна став, то рублів би сотньу заробив… А в јого јак?
— А так: робив-робив, та ј виженуть з двору в три вирви…
— Ні, чорта з два! Мені рошчот давај… он шчо! Ми знајемо ваші каверзі… Буде того, шчо над нашими дідами та батьками знушчалисьа, та з нас воду виварьували… Заплати ж мені хоч за ці два роки!
— Заплачу… наставльај кешеньу! — сміјавсьа другиј, тверезішиј.
— Чого ти сміјешсьа?… І заплатить! Піду скажу: давај рошчот, — і дасть…
— По гамалику…
— Чого по гамалику?… А в Побиванці? га, в Побаванці?… Адже дав? Хати дав; грунти дав… Затьались в одну шчуру: давај рошчот! — і дав… Брат рідниј дав; а наш би то ј ні… Еге! Јак-би ми не такі дурні… А то — сидимо собі мовчки, мов не про нас річ… Рошчот давај! в одно слово: рошчот!
— Толкуј…
— Дурньу, а не толкуј!
— Ти сам дурень… Залив очі, та сам не знајеш, шчо верзеш…
— Шчо ж ја верзу?… кажи шчо? — сучитьсьа пјаниј.
— А то… шчо јак почује хто, та шепне туди… Ти знајеш, — јака він сила?… Буде шче!
— Шчо ж мені буде? Нічого не буде, — бо правда! А ти все таки дурень…
